Функціональне навантаження фазових дієслів у реченні

1.3. Функціональне навантаження фазових дієслів у реченні

Фазові дієслова в структурі речення не виконують самостійних синтаксичних функцій, а лише ускладнюють дієслівні форми, що входять з ним до одного синтаксичного блоку. Фазові дієслова набувають відповідної граматичної форми, а основне дієслово стоїть у формі інфінітива. Наприклад: Він давно вже перестав загравати з старими роботящими українськими селянами-старостами… (Довженко); Обід приходився посередині лекції, його лишали обідати (Коцюбинський); Може, не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, покидав співати (Вовчок); Тарас зрозумів, що бій програно, і почав голосно плакати (Довженко). Саме у структурі складеного дієслівного предиката (фазове дієслово + інфінітив) фазові дієслова мають найбільший ступінь послаблення своєї семантики. Навіть якщо в реченні відсутній поєднаний з фазовим дієсловом інфінітив, що несе основне лексичне навантаження, він все-таки передбачається за змістом. Наприклад: Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого (Симоненко) – фазовим дієсловом не лише програмується об’єкт та імпліцитний суб’єкт, але й опущений інфінітивний компонент предиката (зачинаю писати, вести, нотувати тощо) [Прокопенко, с. 11].

Контекстуально фазового значення можуть набувати дієслова, які належать до інших семантичних груп, наприклад, дієслів конкретної дії чи руху і переміщення в просторі (вступити в, зав’язати, кинути, піти, сідати, пірнути, порвати тощо). Функціонування таких лексичних одиниць у фазовому полі зумовлює їх групування навколо фаз початку, тривання і закінчення дії, утворюючи при цьому співвідносні ряди [Прокопенко, с. 11].

Фазові дієслова, якщо вони вживаються у формі присудка, виконують такі функції:

1) висловлюють модально-часове значення присудка;

2) доповнюють його основне інформативне значення.

Лексичне значення фазового дієслова включає вказівку на початок, кінець, продовження дії: почати (починати), стати, закінчити, залишитися, взятися (прийматися), продовжувати, перестати, припинити, кинути (кидати) і подібні. Вони можуть виконувати функції вираження емоційної оцінки дії: любити, боятися, боятися і т.ін.

Фазові дієслова вказують на момент початку перебігу дії, вираженого основним компонентом, і, таким чином, не усвідомлюються самостійно. Вони як би зливаються з інфінітивом, граючи при ньому роль своєрідного показника моменту протікання дії (початок, продовження, кінець). Завдяки цьому конструкція присудка має цілісністю: обидва дієслова взаємно доповнюють один одного.

Граматичний устрій включає різні типи системно-структурної організації категоріальних явищ – не тільки системи (підсистеми) у рамках окремих мовних рівнів, але і міжрівневі, різнорівневі системи, основані на об’єднанні й взаємодії морфологічних, синтаксичних, словотворчих, лексико-граматичних та лексичних елементів. Такі системи – двобічні змістово-формальні єдності, які формуються граматичними одиницями, класами та категоріями разом із взаємодіючими з ними на семантичній основі засобами різних мовних рівнів, прийнято називати функціонально-семантичними полями. Система фазових дієслів в українській мові відноситься до граматичної будови мови, представляє собою особливий її аспект – семантично об’єднані різнорівневі мовні елементи (з граматичною основою), утворюючи той потенціал функцій і засобів, котрий реалізується в мові. Кожна граматика містить у собі функціональний аспект. Він так або інакше поданий і в формальній за походженням граматиці, тобто в граматиці, що послідовно рухається від форми до значення. Якщо функціонування граматичних одиниць у взаємодії з елементами різних мовних рівнів стає спеціальним об’єктом аналізу, то, доведено, що йдеться мова про суттєві ознаки функціональної граматики. Якщо ж крім напрямку від форми до семантики в граматичному описі використовується протилежний напрямок – від семантичних категорій до формальних засобів їх вираження, то тип функціональної граматики виступає у всій повноті своїх ознак Поняття функціонально-семантичного поля відображає явище взаємодії елементів різних мовних рівнів, що в повній мірі розкриваються при їх функціонуванні в мові. Але системно-мовні основи єдності типу функціонально-семантичного поля закладені у самому ядрі граматичної будови мови, ядрі граматичної категоріальності. Таким чином, граматичний устрій мови має «польову» структуру з максимально граматикалізованим ядром та лексико-граматичною периферією. Ця частина граматики включається у більш широку сферу будови мови, що охоплює все категоріальне не тільки в граматиці, але й в лексиці, а також у фонетиці. Граматична категоріальність і граматична будова мови являють собою центр, ядро більш ширшої сфери мовленнєвої категоріальності і мовленнєвої будови. Граматичні одиниці, класи та категорії є основними носіями особисто граматичної семантики – категоріальних значень. Ці значення містять в собі понятійне ядро, мають понятійну основу – усе це суто мовні закономірності. «В змісті граматичних класів та категорій другорядну або домінуючу функцію можуть виконувати, поряд із семантичними, також і внутрішньомовні структурні функції, які не пов’язані безпосередньо з розумовим (понятійним) змістом і не відображають позамовних відношень» [Адмони, с. 84]. Це посилює особисто мовну специфіку граматичної будови. Звернення до правил функціонування граматичних одиниць вимагає виходу в широку галузь взаємодії елементів різних рівнів і аспектів мови у висловлюванні. Система граматичних одиниць, класів і категорій разом з правилами їх функціонування – це не найвища «позиція» у всьому тому, що пов’язане з мовою та з її використанням. Ця система підпорядкована тому, для чого вона служить, – формуванню та вираженню (у взаємодії з лексикою і з опорою на лексику) розумового змісту. При такому розумінні граматики в її сферу включається широке коло проблем співвідношення понятійних категорій та їх мовленнєвого втілення, їх мовної семантичної інтерпретації у змісті категорій української мови.

Якщо погодитися з тим, що фазові значення відповідають етапам дії у часі, то, очевидно, що поєднуватися з цими значеннями можуть дієслова, які означають дію, а та в свою чергу локалізується у часі, за своєю природою може припинятися або поновлюватися. Дієслова, які означають локалізованість дії у часі, поєднуються з фазовими дієсловами. Справа в тому, що локалізовані дії у часі можуть бути двох видів. Одні дії майже не мають часової тривалості. Час їх здійснення співвідноситься з точкою на часовій осі, інакше з моментом часу. Це миттєві дії, котрі виконуються «одним рухом, за один раз». В інших дій час здійснення являє собою відрізок, який можна відкласти на часовій осі, і котрий, таким чином, являє собою певний період часу. Це не миттєва, або тривала дія, а дія яка відбувається протягом певного, встановленого періоду. Тільки у локалізованих у часі діях можна виділити етапи, котрі прийнято називати фазами, і, відповідно, тільки ці дії поєднуються з фазовими значеннями [Білозір].

Категорія фазовості тісно переплітається з морфологічними категоріями виду й часу. З’ясуванню характеру їхньої співвіднесеності в слов’янських мовах присвячено чимало праць [Соколова, с. 180], автори яких переконливо доводять, що фазовість пронизує всю систему дієслівних форм. Найтіснішим виявляється зв’язок фазовості з категорією виду, адже їх обидві усвідомлюють через поняття цілісності та розчленованості дії. У найширшому розумінні сутність цієї взаємодії можна сформулювати так: дієслова недоконаного виду позначають дію розчленованою на окремі етапи, кожен з яких посідає певний відтинок на часовій осі; натомість форми доконаного виду позначають дію, початок, середину й завершення якої розуміють як цілісну неподільну фазу, що являє собою точку на осі часу. Ядро синтетичних засобів вираження фазовості становлять префіксовані форми доконаного виду, співвідносні з аналітичними формами, пор.: загорівся – почав горіти, дотиснеш – закінчиш тиснути, перехотів – припинив хотіти. Ці форми є семантично еквівалентними, у формально-граматичній структурі речення – взаємозамінними, проте на рівні комунікативному часто не бувають тотожними [Кислякова, с. 24]. Традиційно такі відмінності кваліфікують як «відтінки значення», «стилістичні відтінки», «семантико-прагматичні особливості» [Бацевич, с. 9-10].